У суспільстві рідко згадують ще одну болючу втрату – втрату дружби. Її не реєструють офіційно, не називають “важливою”, не обговорюють вголос. Але ця втрата реальна, глибока і тривала.
Війна, переселення, розлука забирають не лише стіни й речі. Вони рвуть зв’язки, які здавалися незламними. Друзі роз’їжджаються по різних містах, країнах, часових зонах. Деякі зникають безвісти, деякі змінюються до невпізнання. Хтось мовчки відходить, не витримавши болю чи напруги. Хтось стає чужим — через страх, втому або різні погляди. А хтось просто перестає бути — фізично. Це не завжди смерть, але це також втрата, яка болить.
Особливо гостро це відчувають діти та підлітки, чия психіка ще лише формується. Для них дружба є основою безпеки, прийняття, звичності. І коли цей зв’язок раптово обривається, їхній може втратити кольори.
Але й дорослі несуть цю порожнечу часто мовчки, приховано, бо «треба триматися», бо «це не найгірше». Втрачений друг – це втрачена частина себе. Того, ким ми були поруч з цією людиною. Спільні жарти, мовчання, слова підтримки – усе зникає без сліду, залишаючи після себе тишу.
Цю втрату часто не визнають. Їй не приписують «права на горе». Не прийнято плакати за друзями, які «просто перестали писати». Але ця тиша гучніша за прощальний лист. Бо в ній незакінчені історії, невідправлені повідомлення, недоказані речення.